Редакція журналу "Охорона праці"

​Марія Бурмака: «Що не в змозі робити держава, маємо робити ми!»

18.11.2020

«Усе, що мене оточує – воно ранить, зачіпає, надихає, а відтак – це важливо. Я пишу про це пісні і роблю це все своє життя», – зізналася Марія Бурмака, українська співачка, народна артистка України в одному з інтерв’ю. Звісно, вона не мала на увазі саме загрози, з якими неминуче стикаються публічні люди. Проте тема безпеки для неї близька та важлива. Наш новорічний подарунок читачам журналу – інтерв’ю з Марійкою Бурмакою на дуже актуальну для кожної людини тему: безпека на роботі та у житті.

– Марійко, потреба в безпеці є однією з базових потреб людини, проте в українському суспільстві поки що немає належного розуміння її вагомості. Скажіть, будь ласка, що таке безпека для Вас, Ваших близьких, оточення?

– Питання безпеки є злободенним для мене і таких, як я, публічних діячів, артистів, співаків, музикантів, акторів. Людей, яких упізнають на вулиці, в магазині, в кав’ярні. Уявіть, приходжу я кудись, де багато усякого люду – я не знаю нікого, а мене знають. Не всі з цих людей можуть бути психічно адекватними, не всі можуть мене любити. Хай одна людина на тисячу, але, раптом, захоче заподіяти мені якусь шкоду. І мені невідомо, хто це.

Саме тому перед виступами я отримую певні настанови професіоналів, які охороняють концертні заходи. Наприклад, що не слід повертатися спиною до людей. Не вживати нічого з тих смаколиків, якими люди намагаються іноді пригостити. Бо навіть якщо більшість робить це від усього серця, у когось можуть бути зовсім інші наміри.

Я не відмовляюсь від спілкування, завжди із задоволенням фотографуюся, даю автографи. Проте не раз у моєму житті траплялися ситуації, коли передбачити, як розвиватимуться події і чим закінчаться, неможливо. Скажімо, такий випадок: підходить чоловік і каже: «Подаруйте мені свою гітару!» Починаю пояснювати, чому не можу цього зробити. У відповідь чолов'яга обкладає мене триповерховими матами, замахується руками. Подібні неочікувані інциденти – не така вже й рідкість.

Протягом мого творчого життя декілька людей писали мені неадекватні листи. Пригадую моторошну історію, коли в мою поштову скриньку хтось раз у раз вкидав листівки з погрозами. Було страшно, що не зможу захистити дочку. Тоді вона була ще дитиною, і часом поверталася зі школи сама. Зараз Яринка вже доросла, до того ж у неї інше прізвище.

Насправді питання безпеки для музикантів, публічних, яскравих, помітних людей, є дуже важливим. Воно відрізняється від питання охорони праці в традиційному розумінні, та проблема від цього меншою не стає. Потрібно розуміти, коли артист ходить з охороною, в темних окулярах, уникає багатолюдних місць, спілкування, – це не тому, що в нього зіркова хвороба, насправді йдеться про питання елементарної безпеки.

– Ваш шлях на велику сцену починався у буремні дев’яності. Чи стало у наш час жити і працювати безпечніше?

– На жаль, різниця не є аж такою помітною. Є навіть відчуття, що останнім часом суспільство стає все більш поляризованим, нетерпимим до іншої точки зору. Ніколи не знаєш, з яких причин можеш іншій людині не сподобатися. Роздратування може викликати вислів, зовнішність, те, що ти непогано виглядаєш на свої роки, все, що завгодно. І тоді раптом комусь захочеться вихлюпнути на тебе свої негативні емоції. Такі несподівані поведінкові реакції виключати ніяк не можна. Тому намагаюсь ставитися до прихованих загроз з обережністю.

Плюс у тому, що моя публіка – люди переважно інтелігентні. У мене немає масової ура-популярності, я не збираю стадіонів. На мої концерти приходять і молоді люди, і вірні шанувальники, яких можна бачити на виступах упродовж 20–30 років. У кожного з них своя життєва історія, що десь перетинається з моїми піснями. Думки, переживання, емоції, які я вкладаю в пісні, зрозумілі та внутрішньо їм близькі. І коли я чую зізнання «Ми виростали на ваших піснях», це неймовірно важливо й відповідально. Тобто ти не просто запам’ятовуєшся, а якісь життєві моменти людини пов’язані з твоєю музикою, вона входить у душу. Такі шанувальники моєї творчості ніколи не дозволять собі фривольності підійти на вулиці та ущипнути мене за п’яту точку, або потріпати по щоці. Та подібна поведінка притаманна окремим неадекватним персонам.

Очікувати можна яких завгодно сюрпризів, проте це не означає, що треба всього боятися і відмовляти собі у тому, що любиш. Мені подобається гуляти Києвом, багато ходити пішки, зокрема, старовинними вуличками Подолу, де я мешкаю. І щоб уникнути неприємностей, я це роблю або дуже рано, або так, щоб мене ніхто не впізнав. Тобто намагаюся бути непомітною, оминати багатолюдні місця.

– А як же шопінг? Адже якщо для більшості жінок це задоволення, спосіб підняти настрій, то для артистки ще й потреба у створенні певного образу.

– Я люблю робити покупки, тож ТЦ відвідую по понеділках уранці, коли людей найменше. У мене виступи зазвичай у суботу й неділю, а «важкий день» часто стає вихідним. Іноді, коли часу обмаль, здійснюю шопінг нальотами, в окулярах. Зараз замаскуватися допомагає ще й коронавірус. Купую усе, що мені пасує, керуючись правилом – завтра шукатимеш потрібне і не підбереш. Деякі речі, концертні костюми мені шиє кравчиня. Буває так, що назамовляю в інтернет-магазинах купу усього, потім перешиваю.

Зворотний бік захоплення шопінгом – речей накопичується стільки, що часом здається, ніби вони збираються йти на мене в наступ. Відтак оголошую шафам ревізію, багато віддаю, дарую, і таким чином оптимізую свій гардероб.

– У Вас величезний досвід концертної діяльності. Чи часто доводилося потрапляти в ситуації форс-мажору, і як Ви з ними справлялися?

– Життя постійно підкидає несподіванки. Пригадую, 2019 року ми підготували унікальну музичну програму «Ніжно. Тихо. Голосно» з двох частин. Перша – пісні під гітару. Друга – пісні у супроводі заслуженого академічного симфонічного оркестру українського радіо під диригуванням лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Володимира Шейка. Концерт з оркестром заплановано на 16 травня. Усі квитки продано. А за кілька днів до концерту я ламаю ногу. Скасувати захід ми не можемо. Виходжу на сцену з травмованою ногою. Не в гіпсі, в ортезі (конструкція з пластику і металу), під руку зі скрипалем. І все перше відділення співаю під гітару, стоячи фактично на одній нозі, щоб не напружувати поламану ногу. Лікар пояснив, якщо перенести вагу на поламану ногу, можна оступитися. А в такому разі є ризик дістати ще одну травму.

Іншим разом сюрприз очікував мене в Америці. Може, якийсь вірус підхопила в літаку, чи перенервувала. Невідомо, з яких причин, але перед концертом раптом пропав голос. А в мене ж підписаний контракт, чітко прописані зобов’язання. На щастя, була змога звернутись до фоніатра, лікаря, який спеціалізується на відновленні голосу. Укол адреналіну у голосові зв’язки зробив свою справу, і я виступила.

Такий самий випадок трапився напередодні фестивалю «Івасюк триб’ют» у Кропивницькому, присвяченому творчості композитора, виконавця Володимира Івасюка. Я дуже ретельно до нього готувалася, багато репетирувала, і тут знов виникає проблема із голосовим апаратом. Знаходжу у Києві фоніатра. Виявилося, на зв’язках гематома. Але в Кропивницькому завдяки допомозі лікаря я також успішно виступила. Щоправда, після цього два дні не говорила зовсім.

– Ви росли в родині викладачів. Батько відомий історик, публіцист, професор. Але – перш за все, тато. Можливо, вам запам’яталася якась з його порад, що стала Вам у нагоді в житті?

– Думаю, викладацькі здібності батьків мені також передалися. Працювала викладачем в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка 4 роки. Тоді й зрозуміла по справжньому, яка це важка, напружена й до того ж невдячна з фінансового погляду праця. Незважаючи на це, я люблю викладацьку роботу. Може, колись знову повернуся до неї.

Коли батько ще був живий, я загорілася бажанням поїхати в гори та навчитися кататися на гірських лижах. Ковзани я тоді вже успішно освоїла, навіть встигла поламати руку та з’їздити в гіпсі на концерт. Батько мій потяг до екстремальних видів спорту прямо не засуджував, але акуратно так запропонував: «А давай ти не будеш цього робити». «І чому ж», – питаюся. «Уяви, що буде, – каже він, – якщо ти поламаєш палець». Зваживши на цей залізний аргумент, я зрозуміла, що оскільки подібна травма може поставити хрест на моєму захопленні музикою, то обережність не завадить.

Інтерв’ю підготували Людмила Солодчук, Олександр Фандєєв

Повний текст статті читайте у журналі №12/2020

Редакція Редакція журналу "Охорона праці"